Сегодня, 06:19
Просмотров: …
Еротиці у наській літературі завжди підшукували заміну. Причому це були не сором’язливі евфемізми та метафори, а відверте висловлювання на «злобу для». Тобто абсурд впереміш з чорним гумором у вигляді памфлетів і фейлетонів відміняли будь-яку «еротику» як жанр. Варто було сказати, що «щастя приходить до нас, як у бабську зону – покришене», і уява домальовувала «порнографічну» історію малоросійської культури не згірш за Мазоха і Сада. У книжках цього огляду – всього потроху з тих цнотливих часів, а вже новітні «еротичні» зразки доповнюють жанрову картину.
Лесь Подерв’янський. ПЗТ: П’єси, оповідання, есеї, сценарії. – К.: Наш формат, 2016
З уваги на передруки «гаремних» творів доби дев’яностих особливого криміналу у виданні довгоочікуваної повної збірки творів Подерв’янського явно не спостерігається. І не лише тому, що всі вони, включно з маловідомою комедією-екшн «Ваша Галя балувана», здобули заслужену славу в самвидаві 1970-80-х років, а пізніше навіть були видані на аудіокасетах і дисках. Просто еротики у збірці небагато, оскільки її в ті бровасті часи заміняло все, чого не було в офіціозі. Наприклад, грімка суміш абсурду і чорного гумору, перенасичена суржиком і тією самою «ненормативною лексикою», яка свого часу – разом із одіозними творами Андруховича і Винничука – загрожувала висадити на демократичне повітря хиткі підвалини суспільної моралі. Хоч і без еротики, ясна річ, не обійшлося. «Я сексу захотіла по дорозі, – звірялася тамтешня героїня-феміністка. – І в піхву файні кульчики запхала, / Але того мені було замало: / Я з’їхала з хайвею на леваду, / І там займалась сексом із стік-шифтом, / Бо всі чоловіки — то є тварюки, / Їм тільки факу хочеться од жінки, / А в мене є душа, і я люблю співати, / Ще вірші я пишу про Україну…» Насправді ж Подерв’янський всього лише артистично грає з «народним» словом, завдяки чому йому вдається донести до нашого сьогодення незабутній флер кондового соцреалізму, де навіть нецензурщина і суржик несподівано виявляються самостійною цінністю.
Юрко Позаяк. Шедеври. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2016
Сьогоднішнє перевидання класичних «Шедеврів» Юрка Позаяка вже не нагадує їхню появу в тілі колективної збірки гурту «Пропала грамота» у 1997-му році. І «тілесна» згадка тут не лише до того, що на той час ця книжка сусідувала у гуртожитських тумбочках із ксерокопіями «Тропіка Раку» Міллера і «Москвою-Пєтушками» Єрофеєва. До того ж, таке вульгарне сусідство не відлякувало автора, якого життя повсякчас ставило в інакший контекст. Попри те, що левина частка Позаякових віршів сприймається, як жартівлива творчість, а самого його називали порнографом і ренегатом від поезії, проте, закриваючи автору дозволили стати кандидатом наук. А пізніше – ще й писати вірші у посольстві Сербії та Хорватії. А далі взагалі стати послом Тобто в пантеон сучасних класиків він увійшов з більшим драйвом, ніж його ліричний герой. Пригадуєте? «Ти увійшов у мене, наче спис. / Й обвис…». І так само, як у випадку з «гаремною» стилізацією, навіть сороміцькі вірші у цій збірці імітують старозавітний стиль українського письменства. «Співа соловейко, / Бо хоче самку, / Тільце гаряче, / Серденько б’ється! – / Мудрий, прекрасний / Закон природи: / Хто не співає, / Той не …….» Але варто додати, що поезія цього автора таки встигла побувати підпільною лектурою – до того моменту, коли їх стали видавати як треба: з коментарями і передмовами.
Юрій Винничук. Житіє гаремноє. – Х.: Фоліо, 2016
Коли цей скандальний твір починав друкуватися в легендарній газеті «Post-Поступ», українська література тільки входила в період постмодерністської гри і містифікації. І не дивно, що реакція на «плюндрування національної цноти» була відповідною і в самій Україні, і за її межами. Місцевий Союз українок погрожував судом, діаспорні читачі масово зрікалися передплати на журнал «Сучасність», де публікувалися не менш скандальні «Рекреації» Юрка Андруховича, а дехто навіть збирався вкоротити собі віку через таку ганьбу. «Пане Винничук, – писали до автора «Житія гаремного», – прочитавши в газеті «Post-Поступ» в рубриці «Школа кохання» Вашу публікацію «Житіє гаремноє», ми були до болю вражені цим блюзнірством». Воно й не дивно, адже цей твір про бідну українську полонянку, Настю Лісовську з Рогатина, що звалася Роксолана, був рясно ілюстрований сценами «розгнузданого», як на цнотливого пострадянського українця, сексу в усіх можливих (і неможливих) ракурсах, позах і позиціях. Який, додамно, безсоромно прозирав навіть крізь кучерявий стиль початку ХVІІІ століття. «Єднак кгди дістав мій поцілунок, руки не забрав, а ліг на мене і там, де хвилю перед тим була єго рука, об’явилося коліно, а зачало ґвалтовне розсувати мі стегна. Я-м ся боронила, вигукуючи: – Ох, ні… не можна… благаю… Леч він тоє пускав повз вуха і такой розмістився межи моїми ногами. Тепер юж без жадних зусиль розкрочив мя на цілу широкість. Далій взяв мою долоню і опустив собі до живота, охоплюючи моїми пальцями той величний ключ, которий націлений був у браму розкошей». З часом цей хрестоматійний текст посів місце «українського Декамерону», а його автор здобув славу неперевершеного містифікатора свого часу.
Юрій Ярема. Тепло його долонь. – Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2016
«Тепло його картин» – такою зазвичай буває безпрограшна назва до статті про будь-якого художника. Аж тут раптом «долоні» замість «картин», але усмішка ще не сповзає з уст читача, бо про «його долоні» може написати дівчина, чи не так? На жаль, ні. Точніше, жалю через вихід друком роману Юрія Яреми – жодного, оскільки переборює цікавість і «заборонена любов» не так до волохатого ближнього, як до того, що обіцяє нам автор. А саме – «розрити ще невідому «копальню» – квір-літературу, донести до читача та суспільства правду про жорстокі реалії сучасного пострадянського мислення та висвітлити відсутність різниці між двома світами – «straight» і «gay». Хай там як, але цікавості не позичати також юним героям роману з такими старорежимними іменами Остап і Рома, що аж не цікаво розкривати «копальню», аби зрозуміти, яка між ними «різниця», і хто до якого світу належить. Тішить, однак, що модус розмов між ними так само старий як світ: «- Ти чув, що Олег покинув свого «купідона»? – зненацька спитав Рома. – Отакої! Що ж трапилося? – Кажуть, ніби Назар поцілував його на роботі, коли заносив коханому обід. Поцілунок побачив шеф. І пішло-поїхало. Всі швидко про все дізналися, завелися плітки. Та й стрьомно у нас проявляти свої почуття – потім на вулиці зловлять і зуби будеш збирати, – хлопець важко зітхнув – Бодай тим пліткарям! Невже через них тепер розлучаються?! – зирнув здивовано Остап».
Любомир Т. Винник. У затінку Венери. – Тернопіль: Крок, 2016
В еротичне сьогодення з рідної Івано-Франківщини, де він сумирно працював у газеті «Радянська Верховина», доля занесла й автора цієї збірки еротичних новел. І хоч мова у нього так само не столична, з «мештами» і «ґратулюю», але на естетиці тілесного низу він розуміється непогано, тож «еротика» у нього цілком українська. Можливо, це через те, що все тут про кохання, а коли доходить до низу, то високий національно-патріотичний регістр не дає сфальшивити обивательську ноту. Словом, маємо щось на зразок чергової фальсифікації Юрка Винничука, але цілком серйозно. Тобто у такій непідробній стилістиці, яку довго вважаєш за черговий злий жарт автора «Житія гаремного». Мабуть, тому що спочатку «хлопець цупко присмоктався в тремтячі губи дівчини, однією рукою охопив її тонку талію, другу поклав на випуклі півкулі сідниць, і Оксана стрепенулась від цього зближення, відчуваючи, як тепло його долоні помандрувало аж між її стегна», а потім знову низова культура Швейка. «Нахилився, хвацько відірвав дівчину від землі. – Ой, а ти є в-в-вагоміша, як на то виглядаєш… Зачекай, мушу тебе ще краще обхопити… Зараз-з-ззз…. Вдалося! Він двигнув її, зробив крок до перелазу і… з його заду вирвався потужний постріл, який вібруючою луною рознісся на весь сад. Оксані здалося, що на мить навіть вщух солов’їний спів».